Давно колись поблизу міста Моріо-ка був храм. Його настоятель любив смачно попоїсти, гарно вдягтися, а як живуть інші люди, його мало цікавило.
У храмовому саду росла дивовижна груша, яка давала щоліта лише п'ять чи шість смачних-пресмачних плодів.
Настоятель не тільки оберігав її від птахів та гусені, але й постійно попереджав послушника:
— Гляди, не їж цих груш, бо вони отруйні!
Вранці та ввечері він неодмінно рахував груші й пильнував, щоб послушник не зірвав жодної.
Та от одного разу настоятель кудись пішов і послушникові закортіло скуштувати заборонених груш,— хлопець уже уявляв собі, як збиває їх тичкою,— але згадав, що його сваритимуть, й одумався. Але ненадовго, бо, коли побачив, як груші, такі здоровенні, жовтобокі й, мабуть, смачні, висять на гіллі, не міг стриматися. Він зірвав одну грушу, потім другу, третю. І тільки тоді, як на дереві залишилася одна-однісінька груша, схаменувся.
"Ой, що ж я наробив!" — злякано подумав послушник.
Аж тут він почув, що повертається настоятель. Хлопець поспішив йому назустріч, але ненароком розбив улюблений настоятелів чайничок. "Оце так халепа!" — картав себе послушник, ладний крізь землю провалитися від страху й сорому.
Та надворі не було нікого.
"Куди це подівся святнії отець?" — здивувався послушник.
— Гей, хлопче! — почув він раптом настоятелів голос.
"Та це ж святий отець! Звідкіля він кличе?" — подумав хлопець і подався в сад. Дивиться — настоятель стоїть під грушею.
Хлопець підійшов до нього й заплакав, а настоятель гнівно вигукнув:
— Це ти поїв мої груші?!
Бідолаха вийняв із пазухи череп'я й жалібно мовив:
— Отче, я ненароком розбив чайничок і вирішив змити провину смертю — з'їв отруйні груші. Мабуть, скоро отрута подіє.
Настоятель промовчав, бо не знав, що відповісти.
Минув якийсь час. У храмі жило тепер троє послушників, а настоятель став іще скупіший, ніж раніше. Скажімо, звелить хлопцям лягти спати, а сам наминає рисові коржики, що їх понаносили парафіяни, аж за вухами лящить.
Послушники затаїли проти нього злість, бо їм кортіло поласувати коржиками. Отож вдалися вони до хитрощів. Прийшли до настоятеля й просять:
— Отче, дозволь нам узяти нові імена.
— Які?
— Я хочу називатися Фуфу,— сказав один послушник.
— Я — Бульбуль,— сказав другий.
— А я — Смакота,— сказав третій.
Нічого не підозрюючи, настоятель хихикнув і відповідає:
— Які чудернацькі імена! Та нехай буде по-вашому. Відсьогодні називатиметеся Фуфу, Бульбуль і Смакота.
І от одного вечора послушники вдали, ніби сплять, а самі прислухаються, що робить настоятель.
А він тим часом надумав пекти коржики на вогні — захотів їсти. Незабаром коржики були готові. Настоятель узяв один і здмухнув із нього попіл: "Фу-фу!.."
Почувши це, послушник на ім'я Фуфу зіскочив з постелі, прибіг до настоятеля й питає:
— Отче, вам чогось треба?
Настоятель невдоволено глянув на нього й спитав:
— Чого ти встав?
— А хіба ви мене не кликали?
— Еге ж, кликав. Запрошував на коржики,— збрехав настоятель, щоб приховати розгубленість, і поклав коржики на сковороду — варити у воді із соєвою підливою.
Через хвилину вода на сковороді почала булькати.
Як почув це булькання другий послушник, на ім'я Бульбуль, то вмить прибіг до настоятеля та й питає:
— Отче, вам чогось треба?
Обидва послушники з'їли свої коржики й голосно похвалили:
— Смакота!
— Смакота! — вторував їм настоятель.
В ту ж мить примчав третій послушник, на ім'я Смакота..
— Отче, вам чогось треба? — запитав він, витріщившись на коржики. Довелось настоятелеві і з ним поділитися своїм добром.
Відтоді настоятель ніколи вже не їв окремо від послушників.