Помста мавпі за рачиху

Давно це було. Одного дня вийшли мавпа та рачиха погуляти. Коли це бачать — в придорожній траві рисовий колобок котиться.
    — Колобок мій! Колобок мій! — закричала рачиха. Заздрісна мавпа процідила крізь зуби:
    — Пощастило тобі, рачихо! Проте сподіваюсь, і я знайду щось смачненьке.
    І відразу заходилася шукати. Але знайшла лише зернятко хурми. А тому все думала, як би випросити в рачихи колобок.
    — Рачихо! Скажи мені, що ти робитимеш із цим колобком?
    — Що робитиму? Віднесу додому!
    — Та він гнилий!
    — Зовсім він не гнилий! — буркнула рачиха.
    — Ой, як смердить! Викинь його, я дам тобі зернятко хурми. Рачиха послухалася мавпу: викинула колобок, а натомість одержала зернятко хурми.
    Тим часом мавпа схопила колобок і вмить проковтнула.
    — Який смачний колобок! А ти, дурна рачиха, викинула його! — сказала вона й пострибала геть.
    Ледве стримуючи гнів, рачиха поповзла в сад і закопала зернятко хурми в землю.
    — Рости швидше, а то клішнею переріжу! — примовляла рачиха, поливаючи щодня водою зелений паросток, який невдовзі перетворився у велике дерево.
    — Обростай швидше плодами, а то коріння переріжу! — примовляла рачиха і так само часто поливала дерево водою.
    Незабаром воно вкрилося великими червоними плодами.
    — Нарешті хурма таки вродила! — тішилася рачиха, дряпаючись на дерево.
    А тим часом де не взялася мавпа та й каже:
    — Хочеш, рачихо, я полізу на дерево замість тебе?
    Рачиха погодилася, і за мить мавпа вже була між гілками.
    — Мавпо, кидай швидше хурму! — гукнула рачиха.
    Але мавпа ніби й не чула — знай зривала червоні плоди й уминала.
    — Ох, яка ти хитрюща! — гнівно вигукнула рачиха й замахнулася на мавпу клішнею.
    — Як уже тобі так кортить, то на тобі, їж! — вигукнула мавпа й, зірвавши зелену хурму, шпурнула її вниз.
    Твердий плід улучив рачисі в спину і розчавив її. А в рачихи були маленькі раченята.
    — Мавпа вбила нашу маму! — заголосили вони, розмахуючи клішнями.
    — Яка жорстока мавпа!
    — Треба її провчити!
    — Відплатимо їй утрьох! — вирішили бджола, жолудь і ступка, що були свідками страшного видовища, і поховалися в мавпячій хатині.
    Настав вечір. Мавпа повернулася додому з гілкою, обвішаною плодами хурми.
    — Як чудово я придумала! Та дурна рачиха ніколи вже не вилізе на дерево! Всі червоні плоди будуть мої! — сказала сама до себе мавпа й, мугикаючи, всілася біля вогнища.
    Та саме цієї миті жолудь, який заховався в попіл, тріснув, і шматок його влучив мавпі в ніс.
    — Ой, болить!.. Ой, болить!..
    Мавпа помчала на кухню й сунула голову в глек із водою. А бджола як укусить її в хвіст!
    — Ой, болить!.. Ой, болить!..
    Мавпа схопилася лапами за ніс і за хвіст та й кинулася надвір. Але в дверях її підстерігала ступка. Бах! Ступка луснула мавпу по голові.
    — Ой-ой-ой! — зойкнула мавпа й, закотивши під лоба очі сконала.