Садівник-чарівник

 
 

Давно колись жили собі дід та баба.
    Одного дня вирішив дід риби наловити. Як намислив, так і зробив: пішов на річку та й закинув вершу.
    Побачив його сусід. "Хіба я гірший,— подумав,— піду й собі риби наловлю",— і закинув вершу недалеко від дідової. Але марно клопотався — витрусив уранці з верші тільки ломаку.
    Розгнівався сусід та й забрав собі улов з дідової верші, а туди сунув ломаку і пішов додому.
    А дід і собі вирішив глянути, що ж у вершу потрапило. Прийшов до річки, дивиться — аж у верші ломака стирчить.
    "Не біда, що риби не вловив,— заспокоював себе дід.— Зате ломака буде. Висушу її, порубаю на дрівця".
    Забрав дід ломаку і поклав сушити на осонні.
    Минуло кілька днів.
    — Мабуть, ломака вже висохла, треба її порубати,— сказав дід, розмахнувся сокирою, цюкнув — і вмить з-під неї вродився білий песик. Дід назвав його Білявчиком.
    Білявчик виростав як на дріжджах: з'їв мисочку рису—і відразу виріс завбільшки з мисочку, з'їв миску рису — виріс заввишки з миску, ум'яв казанок рису — зробився великим собакою.
    І от якось каже він дідові:
    — Дідусю, осідлай мене.
    — Та що ти! Навіщо тебе сідлати?
    — Не розпитуй, а мерщій сідлай. І мішок не забудь прихопити.
    — Навіщо той мішок?
    — Не питай, а мерщій бери. Взяв дід мішок, а Білявчик знову:
    — Дідусю, не забудь узяти сапу.
    — Та що ти! Тобі й так важко буде!
    — Не питай, а мерщій бери!
    Осідлав дід собаку, сів верхи і подався в гори. Зупинився Білявчик у горах і каже:
    — Дідусю, вигреби отут ямку.
    Дід розмахнувся сапою і взявся гребти. Гріб-гріб — аж раптом у ямці забряжчали дукати і срібняки.
    — Дідусю, згрібай монети в мішок і завдавай мені на спину.
    — Отакої! Я тобі й хребта переламаю.
    — Не журися, а мерщій завдавай на спину.
    Вернувся дід додому, розв'язав мішок, тішиться. Візьме жменю срібняків і висипле, а вони дінь-дінь, дзінь-дзінь.
    Почула той дзенькіт сусідка. Зайшла в дідову хату та й каже:
    — Чи не знайдеться у вас жарини, бо в мене вогонь у печі погас? Ой, та де ви стільки срібняків дістали?
    Дід розповів сусідці про свою пригоду, а та відразу попросила позичити їй Білявчика.
    Хоча собака нічого не сказав, сусіди — старий і стара — осідлали його, взяли мішок і сапу, самі зверху повсідалися та й ну його підганяти.
    Бідолашний собака знехотя поплентав стежкою.
    У горах він раптом спинився як укопаний. Старий і стара зіскочили, закричали: "Тут, напевно, заховано скарб!" — й заходилися орудувати сапою. Копали-копали й нарешті докопалися... З ями валом посунули вужі, ропухи, стоноги.
    — От поганець! Так обдурив нас!
    Сусід розмахнувся сапою і вдарив собаку, той покотився і спустив дух. Старий і стара закопали Білявчика в землю, встромили зверху вербову лозинку і мерщій додому.
    Дізнавшись про таке лихо, дід зі сльозами на очах подався в гори. Хоч була зима, за одну ніч на могилі Білявчика виросла верба. На ній шелестіло листя.
    На згадку про собаку дід зрубав вербу і зробив із неї ступку. Тільки почне рис товкти, як із ступки вискакують то дукати, то срібняки.
    Ступка тук-тук.
    Дукати дзень-дзень.
    Навідалась якось до них сусідка, побачила таке диво, аж рота роззявила.
    І цього разу не втерпіла вона, випросила ступку й заходилась товкти рис. Товче-товче й приказує:
    — Сипся, срібло, сипся, злото!
    Та марно — зі ступки не те що срібло-злото, а навіть мідяки не посипалися.
    Старий і стара розлютилися та й спалили ступку.
    Дід та баба гірко заплакали, коли дізналися, що сусіди накоїли.
    А тоді дід і каже:
    — То ж була одна-однісінька згадка про Білявчика. Піду та хоч попіл зберу.
    Вже ніс дід той попіл додому, як раптом знявся вітер...
    Прошумів-просвистів вітер, дінь-дінь, дзінь-дзінь, розвіяв трохи попелу, й на сухих деревах розпустився цвіт: на сливах — сливовий, на вишнях — вишневий, на персиках — персиковий.
    — Що за диво? Якщо вже так, то хай буде більше цвіту,— дід розкидав жменю попелу, і ще більше дерев зацвіло.
    Неподалік проїжджав дорогою якийсь вельможа.
    — Та це ж справжнє чудо! — вигукнув він.
    Ця несподіванка вразила його, і він звелів щедро обдарувати діда. Заздрісний сусід не мав ні хвилини спокою. Вирішив і він спробувати щастя.
    — Я стану садівником-чарівником і зроблю так, що сухі дерева зацвітуть,— вихвалявся він, позбиравши рештки попелу.
    Ті слова почув вельможа.
    — О, знову прийшов садівник-чарівник! Зроби-но так, щоб дерева зацвіли.
    Та хоч як старався сусід, нічого путнього в нього не виходило: дерева не розцвітали.
    — Ач який! Ще й брехати посмів! — закричав вельможа й наказав почастувати старого березовою кашею.