Жили собі колись два брати. Старший був дурний, а молодший — розумний.
Старший брат дуже хотів, щоб молодший пішов у прийми, а молодший і сам був не від того, щоб зажити на стороні. Отож невдовзі він оженився, найняв у сусідів кімнату і сяк-так перебивався з молодою дружиною.
Але прийшла зима, роботи не стало, і під Новий рік у сім'ї молодшого брата не було й жменьки рису. Довелося йому йти до старшого брата — позичити рису.
— Немає в мене зайвого рису! — сказав старший брат.— А хіба твоя жінка не принесла тобі посагу? Я тобі й рисинки не позичу! Йди собі, звідки прийшов!
Молодший брат, засмучений, побрів навмання дорогою. На гірському перевалі він зустрів сивобородого дідуся, схожого на чаклуна. Дідусь збирав хмиз.
— Гей, чоловіче, куди йдеш? — спитав дідусь.
— Сьогодні останній день року, а я не маю чого пожертвувати богам, - зітхнув молодший брат. - Тож і шукаю: може, щось знайду.
— Ото біда… Ось,—візьми ячмінний пиріжок,— мовив дідусь.— Піди до храму Лісового Духа — ген там видніє, бачиш? За тим храмом є печера, а в ній живуть карлики. Вони схочуть поласувати твоїм пиріжком. А ти скажи, що віддаси його тільки за кам'яну ступку.
— Дякую! Зроблю, як ви радите.
Молодший брат подався до храму. Справді, за храмом була печера, а в ній — сила-силенна карликів. Вони метушилися, намагаючись затягти до печери очеретину.
— Стривайте, я вам допоможу! — вигукнув молодший брат, і очеретина вмить опинилася в печері.
— О, який ти силач! — захоплено вигукнули карлики. Аж тут котрийсь із них побачив ячмінний пиріжок.
— Як хочеться поласувати цим пиріжком! Віддай його нам! — мовив карлик, а інші підхопили хором: — Віддай нам пиріжок!
— Я згоден віддати, але тільки за кам'яну ступку,— відповів молодший брат — так, як навчив його дідусь.
— Он як! Але ж ступка — наш найдорожчий скарб... Та дарма — віддамо її тобі.
Певно, карликам дуже кортіло посмакувати пиріжком, раз вони згодилися віддати ступку...
Молодший брат, узявши ступку, пішов до гірського перевалу, де на нього чекав дідусь.
— Ну що, віддали тобі карлики ступку? — спитав той.
— Віддали,— відповів молодший брат.
— Чудово! А тепер послухай, що я скажу. Крутнеш ти цю ступку праворуч — одержиш усе, що в неї попросиш. Крутнеш ліворуч — вона перестане тебе обдаровувати.
Молодший брат красненько подякував дідусеві й побрався додому. Простелив циновку, поставив ступку, крутнув її праворуч і звелів:
— Сипся, рисе! Сипся, рисе!
І сталося чудо: за якусь мить на циновці лежала купа рису. Далі молодший брат звелів:
— Висипайтеся, лососі! Висипайтеся, лососі!
Із ступки відразу повискакували здорові рибини.
— Голод більше нам не загрожуватиме! — вигукнув молодший брат.
— Яке щастя! А все завдяки тобі,— раділа й молода дружина. Тепер у молодшого брата було все, чого душа забажає. Бракувало
тільки пристойної оселі. І він знову крутнув ступку праворуч, і з'явився в нього гарний будиночок з коморою.
Молодший брат запросив до Себе в гості рідню й сусідів, пригощав їх смачними наїдками і найкращими напоями.
"Як це він забагатів?" — дивувався старший брат, і взяли його завидки.
Він став крадькома стежити за молодшим братом, і коли той пішов до комори, старший брат зазирнув у шпарину. Бачить — молодший брат крутить ступку й примовляє: "Сиптеся, солодощі! Сиптеся, солодощі!"
"Оце так диво! Пе вірю власним очам!" — подумав старший брат.
Пізно ввечері, коли всі вже полягали спати, старший брат узяв ступку, побіг з нею на берег, сів у човен і поплив у море. Пливучи, наминав прихоплені разом із ступкою рисові коржики та солодощі. В роті у нього стало солодко-солодко, і захотілося йому чогось солоного.
"Спробую, на що здатна ця ступка",— вирішив старший брат.
Крутнувши ступку праворуч, він звелів: "Сипся, соле! Сипся, соле!"
І сіль посипалася. Незабаром насипався повен човен. Та от біда — старший брат не знав, як зупинити ступку, тож купа солі чимраз більшала. І човен кінець кінцем пішов під воду й потонув.
Кажуть, начебто й досі ступка крутиться на дні моря, бо нікому її спинити, й розсипає навкруг сіль. Отим-то морська вода й солона.
