Давно це було.
Одного дня зустрілися на дорозі лисиця і танукі.
— Слухай, танукі. Кажуть, у тебе великий хист перевтілюватися. Може, позмагаємося?
— Давай. Тільки дивись, щоб потім не пожаліла,— погодився танукі й поплескав себе лапами по товстому животі.
— Починаю я! — вигукнула лисиця і побігла.
Біжить вона, біжить, дивиться — стоїть край дороги невеликий кам'яний стовп. Лисиця на мить завмерла коло нього і перекинулась у статую Дзідзо.
Незабаром підійшов сюди танукі.
— Ой, живіт присох до спини. Треба попоїсти,— проказав він і сів перед кам'яним стовпом.
Потім витягнув з коробки рисового колобка й поклав перед статуєю Дзідзо.
— Тепер моя черга перевтілюватися. Я це зроблю краще за лисицю. Раз, два, три...— промовив він і підвів очі — колобка перед статуєю як і не було.
— Що за дивина? Може, це лисиччині витівки?
Танукі поклав перед статуєю Дзідзо ще одного колобка. Потім вдав, ніби опускає голову, а сам тим часом зиркнув угору — статуя Дзідзо тримала в руці над'їдений колобок. Коли танукі простяг лапу до колобка, статуя Дзідзо раптом перетворилася у лисицю.
— То це ти, лисичко?
— Хіба не впізнаєш? Гарно придумала, правда? А тепер ти перевтілюйся,— сказала вона.
Танукі ніяк не міг забути колобка, якого з'їла лисиця. Він схрестив лапи на грудях і, поміркувавши трохи, мовив:
— Завтра вдень проїжджатиме вельможа із своїм почтом. Тож не лови гав!
Наступного дня стоїть лисиця край дороги, жде не діждеться вельможі з почтом.
Нарешті показалася процесія з оповісниками попереду, які гукали до тих, хто зустрічався їм: "На коліна! На коліна!" За прегарним паланкіном посувався цілий гурт слуг. Все було наче справжнє.
В захваті лисиця кинулася до почту вельможі й закричала:
— Танукі, здаюся, здаюся! Я програла!
Однак лисиця помилилася — процесія була справжньою, а не перевтіленням танукі.
Слуги впіймали лисицю й добряче побили.
